Кафедра "Філософія"

Постійне посилання колекціїhttps://repository.kpi.kharkov.ua/handle/KhPI-Press/3016

Офіційний сайт кафедри http://web.kpi.kharkov.ua/philosophy

Сучасна назва – кафедра "Філософія", первісна – кафедра діалектичного та історичного матеріалізму.

Кафедра створена 20 квітня 1957 року з ініціативи Івана Івановича Чорного, який і став її першим завідувачем.

Кафедра входить до складу Навчально-наукового інституту соціально-гуманітарних технологій Національного технічного університету "Харківський політехнічний інститут".

У складі науково-педагогічного колективу кафедри працюють: 4 доктора і 4 кандидата філософських наук; 2 співробітника мають звання професора, 4 – доцента.

Переглянути

Фільтри

2010 - 2019132020 - 202311

Налаштування

Початкова дата: 2010Ключові слова: search.filters.subject.людина

Результати пошуку

Зараз показуємо 1 - 10 з 24
  • Ескіз
    Документ
    Практична сторона екологічної футурології в світлі російсько-української війни (російської збройної агресії проти України)
    (Marijmpolės kolegija, 2023) Годзь, Наталія Борисівна
    Застосування збройної сили проти суверенітету та територіальної цілісності України, розпочате російською федерацією з 2014 року відповідно, пройшло декілька стадій в ході яких змінювались складові ведення військових дій та поглиблювалися її наслідки як для двох держав, так і для світу в цілому.
  • Ескіз
    Документ
    Трансгуманізм як технологія до безсмертя: історико-філософські розвилки
    (Національний технічний університет "Харківський політехнічний інститут", 2023) Косс, Андрій Миколайович
    У статті використовується аналітико-системний, антропологічний, концептуальний, порівняльно-емпатичний, історико-хронологічний, історико-компаративістський та інші підходи, які дають можливість спиратися на терміни: теогуманізм, класичний гуманізм, механістично-функціональний гуманізм, постгуманізм, неогуманізм. В античний період починають з’являтися різні джерела та підходи щодо розуміння людини як природної істоти. Виникають різноманіття джерел та течій розуміння гуманізму. У той час існував рабовласницький лад, в якому розглядали рабів як знаряддя праці, які мають здатність розмовляти, на відмінну від биків, візків, лопат та плугів. Такі стосунки не можна назвати емпатичними взаємовідносинами, в той самий час рабовласники проявляли емпатію до рівних своєму соціальному класу. В епоху Середньовіччя виникає гуманізм, який базується на сутності обожнювання людини, її взаємозв'язків із себе подібними та світом через призму теоцентризму. Цей підхід сформував теорію теогуманізму, на базі якого сформувався теотрансгуманізм, який застосовував релігійно-духовні технології для вдосконалення душі. На цьому еволюційному етапі гуманізму тіло розглядається як джерело низинних егоїстичних бажань та гріхів. Теотрансгуманізм відкриває шлях до безсмертя через порятунок від гріховних думок та вчинків, а взаємини між людьми базуються на любові через божественну іскру в кожному індивіді. В епоху Відродження відбувається повернення до природності людини, але вже на біологічній основі. Цей гуманізм базується на антропоемпатії та застосовує тілесно спрямовані технології для вдосконалення індивіда. Антропогуманізм, на відмінну від теогуманізму, розглядає тілесні потреби людини не як гріховну природу, а джерело, яке дозволило підкорити тварин та природу своїй волі. Цей еволюційний етап гуманізму базується на антропоцентризмі та антропоемпатії та вбачає вдосконалення людини через тілесно спрямовані технології. Завдяки активному розвитку різноманіття технологій з'являються заводи та фабрики, робиться акцент на необхідності задоволення постійно зростаючих потреб суспільства, а людина починає розглядатися як природно-функціонуюче явище. Виникає механістичний гуманізм, у рамках якого індивід ототожнюється з механізмом, годинником та вічним двигуном, та використовує для вдосконалення своєї тілесності особливості роботи верстатів, машин та інших механізмів. Застосування механістичних технологій дозволяє підвищити функціональні можливості людини, а тілесність виступає її просторово-часовим обмеженням. На цьому етапі починають виникати постгуманістичні тенденції. Якщо механістичний гуманізм розглядає технології для поліпшення процесів функціонування, то постгуманізм їх застосовує в аспекті вдосконалення якості тілесного вмістилища, яке є межею буття людини. З’являється більш глибинне розуміння можливостей людського функціонування та перспектива реалізації давньої мрії людства набуття безсмертя. У рамках постгуманізму постає проблема установлення меж буття людини. Адже їх технотрансгуманістичне порушення веде до деформування антропоцентризму та ставить до провідних позицій технології та егоїзму. У рамках постгуманізму формується нове ставлення до розуміння людини як біологічно-штучного явища. При використанні біоетики межа розуміння людини постійно змінюється та залежить від прогресу науки та технологій. Все це призводить до формування нового еволюційного етапу гуманізму – неогумагнізму, який базується на антропобіоцентризмі та біоантропоемпатії, та має вплив на формування сучасного планетарного світогляду.
  • Ескіз
    Документ
    Трансформації гуманізму: між наукою і філософією
    (Видавничий дім "Гельветика", 2023) Косс, Андрій Миколайович
    В результаті використання аналітико-системного підходу з урахуванням емпатії вдалось розкрити вектор розвитку гуманізму та виділити його структурні етапи: гуманістичного, постгуманістичного та неогуманістичного. При їх розкритті використані філософські та наукові розробки. Проведений аналіз не заперечує досягненням сучасних наукових досліджень і дає можливість розглянути еволюційні стадії гуманізму. Першим етапом його розвитку є природна людина та він базується на «антропоцентризмі». Другий еволюційний етап є постгуманізм, що має різноманіття напрямків, які в теперішній час вивчаються дослідниками гуманітарних та спеціальних наук. Особливої уваги у роботі приділено розкриттю загальних рис формуванню «сучасного техногенного гуманізму», продуктом якого є трансгуманізм як один з основних його напрямків. Завдяки активному розвитку та впровадженню технологій в суспільстві провідну роль почала займати техносфера. Варто відзначити, що цей етап ряд дослідників називали як постгуманізмом так і трансгуманізмом, але вони не виділяли зв'язків, що визначені в цій роботі. Дослідники, розкриваючи зв'язки між трансгуманізмом і постгуманізмом, або ототожнюють ці феномени, або представляють їх як різні етапи в історичній еволюції гуманізму. У роботі обґрунтовується, що трансгуманізм є складовою постгуманізму і трансформується у його межах, та є перехідним періодом в розвитку емпатичних відносин і передує майбутньому становленню неогуманізму. А постгуманізм як історична ланка гуманізму передує новому гуманістичному етапові, який формується на основі «біоантропогуманізму» як «неогуманізм». В статті також були визначені якісні характеристики емпатії на кожній історичній стадії розвитку гуманізму. При розкритті специфіки гуманізму, постгуманізму та неогуманізму були визначені основні складові гуманістичного, постгуманістичного і планетарного світоглядів. Отримані результати добре узгоджуються з сучасними науковими дослідженнями, але мають більш загальний характер, а методика їх отримання може бути використана для подальших наукових розробок.
  • Ескіз
    Документ
    Limit-experience як філософсько-антропологічний концепт
    (Видавничий дім "Гельветика", 2023) Городиська, Ольга Миколаївна
    В статті пропонується розглянути більш коректний підхід до розуміння досвіду людини. Людина є її досвід, тому наголошується на базовому значенні проблеми досвіду для філософської антропології та філософії в цілому. У фокусі дослідження опиняється сам досвід, а точніше – досвід-межа, тобто досвід переходу, limit-experience, оскільки лише цей аспект повною мірою висвітлює трансформаційний механізм, через який проходить людина під час набуття нею досвіду. Досвід та limit-experience розуміються як певні філософсько-антропологічні концепти, які вміщують в себе, найперше, екзистенційний та онтологічний (включно із феноменологічним) виміри. Досвід та limit-experience є глибоко індивідуальними переживаннями, але вони прокладають шляхи, створюють певну конфігурацію неподільної феноменальної реальності, яка не може бути повністю ізольованою від інших окремих досвідів, бо переживання реальності навколишнього світу та реальності власного буття мають спільне джерело. Кожен індивідуальний досвід і особливо limit-experience завжди мають ускладнення через соціальні зв’язки, що зумовлює особливості у набутті цього досвіду. У процесі постійного переходу феноменальна реальність стає лімінальною зоною, зумовлюючи та позначаючи сутнісну трансформацію людини. Тож досвід завжди прокладає певну межу, поріг (limit) через саму людину, і вона реалізується на цьому порозі між собою попередньою та новою, отже вона постійно переживає limit-experience. Для відображення комплексного розуміння та механізму реалізації досвіду використано антропологічну концепцію А. ван Геннепа, тобто пропонується визнати структурою досвіду порядок обряду посвяти (переходу), який був однією із найважливіших форм буття та самореалізації для людини у традиційних культурах. Приклади з античної та кельтської культурних традицій демонструють, яким чином фіксувалася практика перетинання меж у відповідних суспільствах. Досвід є реальністю; він те, з чого людина виходить зміненою, фактично досвід визнається тотожним концепту limit-experience як постійне перетинання меж і порогів, які забезпечували у традиційних культурах єдність людини і світу. За таких умов жоден інструмент вимірювання, фіксування або опису досвіду не має переваги перед іншими, отже сучасна людина може проходити ті ж самі етапи обрядів посвяти у процесі набуття власного досвіду.
  • Ескіз
    Документ
  • Ескіз
    Документ
    Совість як основа інтелектуально-моральної духовності
    (2022) Міщенко, Віктор Іванович
  • Ескіз
    Документ
    Сумління чи совість? До питань тлумачення сенсу та змісту понять
    (2023) Годзь, Наталія Борисівна
  • Ескіз
    Документ
    Практики себе як механізм управління собою
    (Видавничий дім "Гельветика", 2023) Городиська, Ольга Миколаївна; Дольська, Ольга Олексіївна; Лобас, Вікторія Володимирівна
    В статті пропонується розглянути більш точне розуміння практичної філософії. Знання у такій філософії не є абстрактними, вони є підґрунтям зусиль людини по відношенню до самої себе, тобто життя людини згідно із істиною. За основу були взяті «турбота про себе» (практика себе в традиції Заходу) і тілесно-духовні практики (за традицією Сходу). Було виявлено, що обидві йдуть в одному напрямку, і кожна з них розуміє практичну філософію як самостійний механізм управління і вдосконалення людини за умов когерентного режиму фізичної та духовної напруги та зусиль, що може долати звичну дуальність, бо інакше перед людиною постійно активізується проблема розірваності загальної онтології людського буття. Як елементи культури Сходу і Заходу, філософія М. Фуко і філософія йоги, які розглянуто у роботі, допомогли підтвердити наявність подвійного компоненту «духовне-тілесне» в етиці, а це, в свою чергу, дало наочне розширення розуміння практичної філософії. Тому практична філософія, яка пропонується, є шляхом до розбудови людини: від теоретизування, враховуючи щільність думки, до перебудови фізичного (тілесного) і духовного стану людини, її внутрішнього і зовнішнього єства. Також обґрунтовується необхідність формулювання принципів, відповідно до яких слід будувати будь-які навчальні програми і які треба класти в основу роботи школи як соціальної інституції (на прикладі школи «Asaṅga (असङ्ग) Yoga»), оскільки не маючи розуміння кінцевої мети роботи школи, не можна висувати статус школи як навчального, а отже й виховного закладу, який дійсно виконує свої функції. Тому мова йде про зміст та форми навчання та виховання, основною метою яких має стати сама людина.
  • Ескіз
    Документ
    Проблема набуття досвіду: фізичний та символічний виміри
    (2022) Городиська, Ольга Миколаївна
    Вивчаючи досвід необхідно розуміти, як він відбувається, які процеси мають місце в житті людини в цей час, що людина втрачає та отримує у підсумку. Не буде перебільшенням говорити, що людина і є її досвід – вихідний, поточний та фінальний. Також необхідно підкреслити нероздільність фізичного та символічного вимірів набуття людиною досвіду, без розриву переживання з певними матеріальними носіями та часто метафоричними, сповненими образів та знаків діями суб’єкту досвіду.
  • Ескіз
    Документ
    Care of the self as limit‐experience
    (Харківський національний університет ім. В. Н. Каразіна, 2021) Horodyska, Olha Mykolayivna
    In the article there was made the analysis of Foucault’s concept of experience within contemporary anthropological crisis. It was emphasised that European humankind and culture have got hazardously growing distance between knowledge (truth) and human’s life (experience), and this situation necessitates searching for life practices based only on knowledge which is really required for the human one. Foucault uses experience in multi‐dimensional mode referring to knowledge, experiment, attempt, practice, etc. Experience is considered to be something human that comes out of the changed, and such comprehension of experience is asserted to be the core one. There assesses experience as a crucial fundamental condition for human one to be the self, to be fulfilled, and also there validates the limit‐experience as the required one. This kind of experience transgresses the limits of coherent subjectivity as it functions in everyday life, indeed threatens the very possibility of individual’s life itself, and tears the subject from itself. Both experience and limit‐experience are aimed at personal self‐transformation which obviously questions current conceptions of the boundaries of possible experience, and they are the only condition for the one to attain truth and live according to it. Since life and truth compose indivisible unity, there emerges obviously the problem of those mechanisms and techniques which could be the route for achieving harmonic human being. Antique care of the self is considered to be the most suitable and productive form of human experience and the most essential kind of limit‐experience yet. All the technics which form care of the self eventually aimed at teaching humans to find themselves via the refutation of everything which is not its own. All these laborious efforts of self building are focused on working out human’s ability to choose what is close and to deny what is alien, and it is the most challenging point in care of self implementation. For the moment there is no uncrossable boundary between subject and object, self and the world. Human becomes the only relevant boundary and the only reachable limit for oneself. One is doomed to the continuous process of getting each time new experience, to the endless conducting of new limits not out but inside the self. So human has come to real marginalisation – not via social or cultural prohibitions but via paving limit, margin though the subject and by itself only.